Жити – пити (збірник) - Забужко Оксана Стефанивна (книга жизни .TXT) 📗
Кімнату, де вони жили – він, дружина та малий – нечасті гості називали гніздечком. А він жартома – кубельцем. Вона й справді була затишною, та велика кімната, що її завзято облаштовували не один місяць. Стіни та стелю він побілив разом з другом дитинства Сашком, а тоді й відреставрував високе аркове вікно, лише тому за нього взявся, що Сашко сказав: ти сам не зробиш, це робота для фахівця. Але він спробував. Передивився потрібні сайти в Інтернеті, купив необхідне і сам, навіть без Сашка, впорався із тим вікном. Воно було подвійним, з великою кватиркою, відчинялось і всередину, і назовні, одна половинка – туди, друга – сюди. Таких зараз не роблять. Надія замовила якісь хитрі фіранки, вони не затуляли вікна удень, лиш створювали делікатну раму з тканини вгорі та залишали відкритими для споглядання вазонки на широкому підвіконні. Фіалки всіх відтінків бузкового й рожевого – особлива гордість Надії. Ввечері чи за потреби (а потреба нерідко траплялася посеред дня, надто коли малий був у садочку чи в бабці) вікно засмикували, відгороджуючись від усього світу і від Надійчиних фіалок.
Ця велика кімната слугувала за вітальню, спальню та дитячу. Велика кімната, іноді ретельно прибрана, іноді в розгардіяші, але завжди жива. Кубельце, одне слово, куди спішать вечорами.
Отже, нехай спочатку була книжка. Одна з багатьох на кількох полицях у трьох секціях, що складалися в один високий стелаж. Ці полиці він зібрав з готових дощок за допомогою простих металевих кріплень. Нічого надто складного в цьому не було, натомість вийшла надійна конструкція, прикручена до стіни. Захочеш – не розбереш. Вікно, побілка та полиці – таким був його вагомий внесок у домашній затишок.
Чотирма руками вони з Надією заповнили ті полиці книжками, і все одно їм забракло місця, стулили їх щільними рядами, виклали перпендикулярними купками згори, прилаштували в усі шпаринки. У цьому недоладді була своя гармонія і свій порядок.
І, мабуть, саме те, що книжок було багато, дозволяло Надії досить довго не помічати відсутності багатьох із них. Людина може тривалий час не зауважувати, як щодня з її життя, з її території щось зникає. Проста арифметика: мінус книжка, мінус горнятко, мінус краватка…
Він не одразу помітив за собою нову звичку – виносити з кімнати предмети. Щось одне. Щодня. Не надавав цьому значення. Він ділиться з кимось, що тут поганого? А тоді зауважив, для нього головне – винести, саме цей момент давав миттєве задоволення, саме від нього годі було відмовитись, а подальша доля тих речей його не цікавила. Подарувати чи викинути на смітник – не мало значення.
Три банки з кришками-закрутками, мама ретельно пакувала їх, кілька разів попередивши: не забудьте повернути банки! І ось вони порожні, і мама чекає, щоб знову наповнити їх варенням та аджикою, а він виносить ті банки одну за одною, від понеділка до середи, день у день, і залишає у брамі біля поштових скриньок. За якого дідька?
Він не дуже й шукав відповіді на це запитання, не надто й замислювався, дійшовши заспокійливого висновку: він звільняє свій життєвий простір від зайвого. Дещо в нестандартний спосіб, але звільняє.
Надія підсміювалась: що це на тебе найшло? Таким чистюхом зробився! Знала б вона, що вже ніколи не знайде свого золотого лаку для нігтів, який його так дратував, та флешки з фільмами-мелодрамами.
У кімнаті було надто багато зайвого.
От, скажімо, набір конвертів. Трохи здивувався, вкладаючи їх до кишені. Це були звичайні поштові конверти з марками, можна було відправити десятки листів, але хто тепер пише паперові листи? І він залишив конверти на лавці в парку.
– Ото чепурун, – здивувалась Надія, коли чоловік виніс свої капці на смітник, – та в них ще можна було ходити й ходити!
Натомість зникнення понад трьохсот предметів упродовж року вона так і не помітила. Стільки в одній обжитій сімейній кімнаті ховається дрібних непомітних речей, що можна їх довго вилучати без наслідків. Не конче дріб'язкове та несуттєве, без чого можна прожити і тиждень, і місяць, і рік. Відсутність важливого іноді ще довше не помічаєш. Але одного разу, зосереджено порпаючись у шухлядах, Надія запитала:
– Не бачив маленьких ножиць із мого старого манікюрного набору?
Знизав плечима. Він виніс їх кілька місяців тому.
– І ріжок до взуття… Той металевий, на довгій ручці, де він є? – це вона вже наступного ранку, трохи навіть роздратовано, намагаючись взутися у нові туфлі.
– Візьми пластмасовий, – він зберігав спокій, нічим себе не видаючи.
Пластмасовий, незручний, був на місці, на гачку, а металевий, що помагав нозі миттєво пірнути до черевика, вже десь заіржавів за зиму, під купою зогнилого торішнього листя.
Того дня він вперше замислився над тим, як він обирає: що саме винести цього разу? За якою логікою?
Подарунки, сюрпризи – це зрозуміло. Вони прикрашають життя, без них було б сумно, чогось важливого бракувало б у стосунках між людьми. Чорні очка Оленки спалахували щоразу, як він приносив на роботу щось гарне персонально для неї. Але серед тих речей, від яких він звільнив кімнату, було чимало потрібних – йому, дружині, синові. Зимовий шалик, ніби то й нічий, насправді спільний, його носили то він, то дружина. Викрутка, ще татова надійна викрутка, яку він пам'ятав з дитинства. Нове, згорнуте в шафі простирадло. Прозора торохкотлива коробка з ґудзиками. Усе це рано чи пізно могло знадобитися. А він і далі щодня тягнув з хати якісь речі, залишаючи їх на вулиці, у маршрутці, під деревами…
Щодалі більше ці дії робились безглуздими.
Скрипаль на площі, не припиняючи руху смичка, не відриваючи підборіддя від інструмента, здивовано підвів на нього очі – помітив, як у капелюсі, на купці дрібних купюр, опинився маленький смугастий м'ячик від дивного перехожого.
Продавщиця гукнула навздогін: «Ви, пане, ложку загубили!», але він навіть не озирнувся.
Бабця, що годувала двох приблудних псів під балконом, ще деякий час придивлялась до вазонка з фіалками на газоні, не якимись засохлими, вимороченими, а доглянутими повноквітними фіалками з оксамитовим листям та фіолетовими пелюстками, а тоді роззирнулась навсібіч, вихопила знахідку з трави та й понесла крадькома до себе, затуляючи краєм кофтинки від цікавих очей
Він ще рік вважав, що все гаразд, що він набуває здатності тримати свій життєвий простір у порядку за власним розумінням. Нічого зайвого – таким тепер було його життєве кредо. Але десь у підсвідомості час від часу ворушилися сумніви, а іноді й страх, його бентежила непослідовність та нелогічність вчинків, ця нездоланна необхідність робити певний, наперед очікуваний крок щодня і неспроможність звільнитися від цього диктату. Він усвідомлював, що було приємно винести з хати випадкову річ, що трапилась на очі, навіть цікаво було: що цього разу скочить до рук? Але водночас гнітила залежність від ритуалу, що давав короткий спалах задоволення і дуже швидку потребу в новій дозі подібних вражень. Набутий обряд міцно тримав на гачку. Він здогадувався, як чується велика рибина на натягнутій волосіні вудки, був затятим рибалкою, не раз обережно підтягував здобич до берега, вимотував її, виснажував, утомлював, наближаючи без поспіху момент впевненості: вже не зіскочить. Тепер і він був тою здобиччю, яка трималась на гачку.
Небезпечна гра. Було в ній щось піднесене, тремтливе нетерпіння, момент здійснення бажаного, ейфорія, але й швидке розкаяння, а тоді й підозри: щось не те відбувається. Щось не те. Його розважала непоясненна сліпота Надії. Як можна безоглядно й безсумнівно довірятися комусь, хай навіть йому? А може, це свідчить про щось інше, про елементарний брак уваги до нього, а може, й байдужості? Коли ж вона зверне увагу на те, що речі не губляться, а полишають домівку за певним, чітким, незворотним законом? Коли пов'яже причини із наслідками? Чи вона лише робить вигляд, що не помічає, намагаючись перехитрувати його? Може, вона має свій план?
